Людина, яка завжди перепрошує – це не ввічливість: психологи розповіли, що за цим стоїть

“Вибачте, що займаю ваш час” – і це людина буквально щойно відкрила рот для запитання. “Вибач, будь ласка” – а людина нічого не зробила. “Перепрошую, що пишу” – і це навіть у повідомленні до близької подруги.

Таких людей помічали всі. А деякі тут навіть впізнали себе. І якщо це стосується вас або когось з близьких, то вам точно буде цікава причина подібної поведінки. Бо ввічливість тут ні до чого.

Вибачення, як рефлекс

Ввічлива людина вибачається тоді, коли справді щось зробила не так. Це нормально і зрозуміло. Але є інший тип вибачень – коли людина перепрошує за сам факт своєї присутності, за власні потреби, за думки, які ще навіть не висловила вголос.

Таке вибачення – це вже не соціальна норма. Це рефлекс. Автоматична реакція, яка запускається ще до того, як людина встигає подумати: а за що, власне, я зараз вибачаюсь?

Причому навіть не всі після цього задумаються, що їхнє вибачення було зайвим. Вони вважають, що так і повинні робити. Психологи називають це надмірним або компульсивним перепрошуванням. І за ним часто стоїть одна з кількох речей чи навіть декілька одразу.

Тривога і страх засмутити

Найчастіша причина – тривожність. Людина з підвищеною тривожністю весь час “сканує” простір навколо себе: а раптом я щось зробила не так? А раптом він образився? А раптом вона вважає мене нахабною?

Вибачення в цьому випадку – це превентивний захист. Типу, якщо вибачитися заздалегідь, то ніхто й не встигне засмутитись або розізлитися. Начебто логіка є. Але насправді це постійне очікування загрози, якої може й не існувати.

Така людина не думає “я зробила щось погане”. Вона вважає “а раптом”. І тому “вибач” – це її спосіб зменшити тривогу хоча б на декілька секунд.

Низька самооцінка

Такі люди впевнені, що вони “заважають”. Десь глибоко вони переконані, що їхня потреби є тягарем для інших. І навіть якщо попросять про щось просте, то це навантаження для людини. Якщо займуть чийсь час – значить його “вкрадуть”. Висловлять думку – почнуть нав’язуватися.

Причина таких думок є окремою темою. Часто з дитинства, з середовища, де потреби дитини систематично ігнорувались або де її привчили “не висовуйся”, “не заважай”, “не вимагай”.

У результаті виростає людина, яка вибачається за те, що взагалі щось хоче. За те, що голодна і попросила зупинитися поїсти. За те, що втомилася і хоче відпочити. За те, що їй сумно і вона сказала про це вголос.

Психологиня Гаррієт Лернер, яка досліджувала цю тему, описувала це так: постійне вибачення – це спосіб займати якомога менше місця у світі. Бути непомітною. Не дратувати. Не претендувати на більше, ніж тобі “дозволено”.

Перепрошування як маніпуляція

Тут важливо сказати одну незручну річ. Іноді надмірне вибачення – це несвідома спроба контролювати ситуацію або стосунки. Людина вибачається першою – і тим самим ніби закриває конфлікт до того, як він почався. Або вибачається так часто і так щиро, що інша людина починає відчувати себе винною за те, що взагалі щось вимагає.

Іноді вибачення стає способом уникнути справжньої розмови. по типу “ну, я ж вибачилася, чого тобі ще треба”. Але така людина не означає, що людина маніпулятивна в загальному сенсі. Вона може робити це несвідомо також через захисний механізм, який зазвичай теж сформувався десь у минулому.

Як відрізнити ввічливість від проблеми

Просте питання, яке психологи пропонують поставити собі: “Я вибачаюся, бо зробила щось не так, чи тому, що боюся, що хтось буде незадоволений?”

Якщо найчастіше відповідь друга, то є привід задуматися.

Ще один маркер: людина, яка перепрошує від тривоги або низької самооцінки, зазвичай не відчуває полегшення після вибачення. Вона вибачилась, і одразу думає: а чи правильно вибачилась? Чи достатньо щиро? Чи пробачили взагалі?

Тобто тривога нікуди не дівається, бо вибачення її не вирішує, а лише тільки ненадовго приглушує.

Що потрібно з цим робити

Психологи не радять просто перестати вибачатися, бо це не працює та не вирішує нічого. Замість цього потрібно спочатку навчитися помічати все та аналізувати ситуацію.

Тобто наступного разу, коли прозвучить “вибач”, треба зупинитися та подумати “а що я зараз відчуваю”. Якщо це страх, дивний дискомфорт або очікування, що щось буде “не так”, то ймовірно проблема психологічна.

Коли ви навчитеся це помічати та розуміти, що вибачення було не через провину, а рефлекторно, поступово треба вчитися ще до промовляння вибачення заміняти його:

• Замість “вибач, що запитую” просто “запитаю тебе про одну річ”.
• Не “вибач, що займаю час”, а “чи є у тебе кілька хвилин на розмову”.
• “Вибач, що пишу” замінюйте на “мені потрібна твоя допомога”.

І так далі. Вибачайтеся лише там, де дійсно є якась ваша провина, а не за буденні речі.

А якщо вибачення вкорінені настільки глибоко, що від них неможливо легко позбутися, бо це щось тягнеться або з дитинства, або з токсичних стосунків, тут уже варто говорити з психологом. І не тому, що це “серйозна проблема”. Просто самостійно розібратися у причинах та прибрати їх людині буває дуже складно.