Древньогрецький філософ Аристотель про гроші говорив, що вони розпалюють уяву, що, своєю чергою, викликає різноманітні спокуси. І для того, щоб їх приборкати, потрібно мати чесноту (з наголосом на «о» -авт.) щедрості. Водночас, цю чесноту Аристотель бачив як золоту середину – помірність між нестачею і надміром, – пише Михайло Крайський.
Філософ характеризує марнотратну людину як таку, що витрачає гроші на непотрібні речі, більше, ніж потрібно, і тоді, коли не потрібно». Натомість, «скупий складає гроші не на те, що потрібно, і не стільки, скільки потрібно, ані тоді, коли потрібно». Це начебто загальнозрозумілі речі, але на практиці варто поставити собі запитання про витрати.
Людина, яка має чесноту щедрості, за Арістотелем – та, «яка витрачає гроші на відповідні цілі, у відповідній кількості й у відповідний час». Донині ці три критерії: мета, кількість і час, лежать в основі культури витрачання коштів.
А що ж таке щедрість за Арестотелем?
Нічого незнайомого і нового. Саме так й звикли ми розуміти поняття щедрості: вміння витрачати гроші на інших з радістю, тобто, щоб принести іншим радість. Це дуже суттєва особливість – з радістю (без розрахунку, без показухи) і для радості іншого.
Аристотель вказує на ще одну чесноту щодо грошей – це благородство. Це здатність витрачати гроші на себе: на духовний і культурний ріст (книги, театр, подорож), на те, що нам приносить естетичне задоволення і складає про нас гарне враження – одяг, парфуми, інтер’єр. Це те, що ми вважаємо красивим.
