Цікаво, що, незалежно від того, до якої релігії людина належить, спостерігаючи за погребальними традиціями, а це певна культура – кожен народ мав свою, можна зрозуміти, що люди завжди знали, що життя на цьому світі не закінчується, що існує посмертя, потойбіччя. І там життя змінюється але не закінчується, – розмірковує священник Олесь Август (Чумаков)ЧССІБ на своїй Fb-сторінці.
Кожна людина в якийсь період буття задається питанням: в чому сенс життя. А сенс життя відкривається через сенс людської смерті. Якби усе, що ми є, закінчувалося на смерті, як факті, то смислу не мало б ні наше життя, ні смерть. Героїчність, самовідданість, жертовність нічого не були б варті. Все закінчилося − і крапка. Саме так відбувається у тварин.
На суді людина, її душа, зустрінеться з Богом обличчя в обличчя у своїй цілісності. Тобто наша безсмертна душа постане на суді Божому від моменту створення і до моменту, коли вона постане перед своїм Творцем. Фактично завдання людини у земному житті є заховати, зберегти і захистити цю цілісність, яка є в задумі Божому про нашу душу. Цікаво, чи ми думаємо про це під час нашого життя?
Якщо ми співпадаємо з Божим задумом, якщо виконали свою місію, якщо ми були у мирі з Богом хоч на дещицю, то Бог може нас відродити, бо ми уже відкуплені у смерті і воскресінні його сина.
Душа, яка поєднується зі своїм Творцем переживає екстатичний стан нескінченності, це і є рай. А душа, яка не може з’єднатися з Творцем, але ж вона є безсмертна, опиняється в стані анігіляції (грец. α — не, лат. nihil — ніщо) без кінця, згоряння без можливості згоріти. Це називають пеклом.
Церква говорить, що існує перехідний стан людської душі. У західній (латинській) традиції він називається чистилище, а у східній (візантійській) – митарства.
Важливо знати, що в чистилищі ті, що примирені з Богом, поєднані з Церквою, залишаються членами Церкви і тому Церква продовжує за них молитися. І це є нашим обов’язком пам’ятати і молитися за тих, хто безсилий уже себе захистити.
Ніколи, в жодному випадку, не можна говорити нічого поганого про покійника. Бо працює закон: «Якою міркою міряєш – так само і тобі буде відміряно».
Згідно з вченням східної Церкви під час митарств людина має пройти ступені, де на перших трьох демони нагадають їй про гріхи щодо слова – пустослів’я, брехню, наклепи і осуд.
Далі – про черевоугодництво, зажерливість; ще далі – про злодійство і присвоєння собі чужого майна. На наступному ступені – про грошолюбство і скупість; ще вище – про лихоїмство, тобто це підкуп, хабарництво і хиже позичання (коли людина позичає, знаючи, що не віддасть).
Наступне митарство – неправди ( має найбільший стосунок до суддів і до тих, хто, не виплачує належної платні).
Далі з нас спитають про заздрість, гордість, гнів, лінь, злопам’ятність, злобу до людей і непробачення провин. Після цього людина відповість за вбивство, нехтування життям. Ще вище – про чаклування, астрологію. Далі − про блуд, супружні зради, порнографію. І ще вище потвори витикатимуть нам содомські гріхи – кровозмішання, протиприродній секс.
На передостанньому ступені людина буде звітувати про єресь, невіру в правду Божу.
І ось, ми підібралися уже до раю, ми вже в ньому однією ногою, але є останній ступінь, де ми змушені будемо дати звіт з любові, з милосерді і з нашої байдужості до потребуючих, з нашої готовності жертвувати собою заради когось іншого.
На кожному кроці, згідно зі східним богослов’ям, ми можемо робити щось, щоб заслужити собі місце в небі і вимолити прощення для померлої душі, жертвуючи їй свої молитви.
