Сучасне життя – непередбачуване та дивовижне. Інколи мрія про спокійну старість в колі найрідніших людей – дітей та онуків, розбивається вщент о камінь суворої реальності. Діти виростають і йдуть з родинного гнізда – будувати своє. Деякі виїжджають із рідного міста подалі – наприклад, працювати за кордон. І батьки, які марили надією – опиняються наодинці. Хтось із них тішиться спілкуванням із соціальними робітниками, які час від часу провідують одиноких стариків. Дехто обирає інший шлях – відправитись у будинок престарілих. “Сенсація” підготувала 3 невигадані історії про мешканців такого закладу.
Історія № 1: Одинокий дід – сто бід
80-річний Микола був одиноким завжди. В молоді роки він надав перевагу побудові кар’єри, а ось обзавестись родиною, дружиною й дітьми так і не наважився. Тоді йому здавалося, що не на часі. Потрібно гроші заробляти, а потім – їх витрачати. На подорожі, на задоволення, на власні забаганки. Працював Микола в автосервісі механіком, а десь в глибині душі завжди мріяв про власний будинок. Але ця мрія так і залишилась мрією, втілити в життя яку він так і не зміг.
Старість завітала на поріг до Миколи неочікувано і зі своїми сюрпризами у вигляді легкої призабкуватості. Після виходу на пенсію Микол став помічати, що з пам’яттю щось не те. То чайник на плиті забуде, то день виплати пенсії ніяк не згадає, а одного разу взагалі – забув, як його звуть. Єдине, що завжди залишалось у пам’яті – це та сама мрія, про свій будинок.
В один із днів соціальний робітник, що навідувавсь до Миколи із візитами регулярно – приніс дідусеві рекламні буклети. Вони були яскраво оформлені і перше, що кинулось в підсліпуваті очі колишнього автомеханіка – це світлина будинку. Він був, наче з його мрії – маленький, затишний, з різними ставенками на вікнах.
– Що це? – спитав Микола соцробітника
І той відразу пояснив йому, що це – реклама приватного заміського пансіонату для престарілих. Рішення прийшло в сідоволосу голову діда Миколи одномоментно. Він переїде в цей дім. І нехай не так, як мріялося, але його мрія здійсниться. Тим паче, що там за ним і доглядати будуть, і друзів нових знайде серед таких самих старичків. Ось так, на схилі років, дід Микола став жити в будинку престарілих.
Історія № 2: Був фермером – став переселенцем
Дідусь Едік відзначив свій 85-річний ювілей в будинку престарілих, розповідаючи і персоналу, і своїм співмешканцям історії зі своєї фермерської практики. Так, колись – багато років тому Едуард працював у власному домогосподарстві, тримав три корівки і з десяток кіз. З цього й кормився. З молока самостійно робив смачні сири, сиворотку та вивозив на базар продавати. Мріяв про те, щоб його сільську справу продовжив син Андрій.
Проте, не все так сталось, як гадалось. В рідну країну діда Едіка прийшла війна. Його село знищили постійними обстрілами, а його фермерське господарство, що називається – накрилося мідним тазиком. Йому самому довелось втікати з рідного села світ за очі та стати переселенцем. Пенсії на зйом житла не вистачало, тому Едуарду довелось певний час жити із сином. Але згодом назріло болюче рішення – переїхати в будинок престарілих. І все тому, що власники нової зйомної квартири, куди їм прийшлося перебратися з попередньої – були категорично проти того, щоб в оселі жив старенький. Мовляв, “тхне” від нього дуже.
На родинній нараді Едуард із сином прийняли непросте рішення – дідусь переїжджає в будинок престарілих.
Історія № 3: Діти з дому – баба на поріг
Петро Пантелійович, якому в цьому році виповнилось 75 – був ще бодрячком. Що називається – дід у самому розквіті сил. Ось вже 10 років він залишався вдівцем і мешкав в своєму будинку, який набув власною багаторічною працею на будівництві. Діти, донька та син – яких вони із любов’ю разом з дружиною виростили – поїхали працювати за кордон і старенький лишився один.
Здавалося б, доля вже не готує йому ніяких радісних моментів, але життя на схилі років Петра Пантелійовичя здивувало. Одного разу він вийшов до магазину і… натрапив на циганку. Вона ж, за класикою жанру – запропонувала дідусеві передріздвяне гадання по долоні. Петро спочатку відмахувався він неї, а потім вирішив – а чого б і ні та протянув гадалці свою вкриту морщинами долоню.
– Бачу, відразу заявила циганка – чекає тебе зустріч із справжнім коханням. Долю свою побачиш в казенних стінах і до неї переїдеш жити.
Дід Петро лише розсміявсь. Мовляв, яке таке кохання у 75… Та й почимчікував додому, несучи в руках пакет із молоком та солодкою булкою. В цей день на вулиці було доволі лизько і дідусь намагавсь йти обережно, щоб не послизнутись. Та дарма він старався, адже Доля, наворожена циганкою – вже була на шляху до нього.
Петро Пантелійович бухнувся на твердий лід, навіть не зрозумівши – як так сталось. Намагався підвестись, але дарма. Згодом приїхали лікарі, відвезли до лікарні і… Діагноз був невтішним – перелам шийки бедра. У дідовому віці це був майже вирок – операція неможлива за станом здоров’я і тепер йому доведеться пересуватись решту життя на милицях. Для одинокого діда без підтримки це було майже катастрофою.
Але, як там кажуть в народі: “Не було б щастя, але нещастя допомогло”. В сусідній палаті із ним лежала жіночка похилих років – із будинку престарілих. І теж, з таким самим діагнозом. Послизнулась на слизькому крилечку. Познайомились вони в коридорі лікарні, слово за слово – і ось вже очі в діда та баби сяють від щастя.
Після виписки Петро Пантелійович довго не думав і відправивсь жити в будинок престарілих – до коханої бабці Ніни. Там і догляд гарний, і кохана поряд. А свій будинок дідусь за допомогою ріелтора здав в оренду – і щомісяця радував Ніну щирими подарунками.