В ЗАГСі наречений сказав «ні» і пішов, нічого нікому не пояснивши: історія про чоловічу підступність

Людмила відчула себе рибою, яку живою кинули на розпечену пательню. Перед її очима пролетіли події останнього півріччя її життя. Вона голосно розридалася.

Прилетівши у Київ з відпочинку, Людмила, найперше, відкинула усі докори сумління з приводу незадоволення коліжанки, з якою була на відпочинку: «Вона просто мені заздрить»,- переконувала себе.

Далі вона почала активно спілкуватися з Арсланом у Фейсбуку. Він розпалював її почуття згадками про те, як їм було добре разом. А вона домальовувала в уяві все те, що хотіла бачити у майбутньому своєму житті.

Зрештою, запросила його у Київ у гості. Він погодився прилетіти.

Це було перед Різдвом. Він привіз їй багато подарунків і знову три дні промайнули, як у казці.

Проходячи мимо Палацу урочистих подій, Людмила запитала: «Зайдемо?» Він  не заперечив, а пішов за нею і підписав нею написану заяву.

Арслан полетів додому, а Людмила ходила, та що там, ходила – літала кілька днів. А потім наважилася розказати батькам про своє щастя. Тато взагалі мовчав, ніби мусів усе «пережувати». А мама обережно почала розпитувати: не бажала зіпсувати стосунки або нашкодити дочці, яка і так уже засиділася в дівках.

Після від’їзду, під час першої ж розмови, Арслан запитав, чи прийме вона іслам? Людмила не відповіла прямо, що так. Але й не сказала «ні». Сказала, що їй потрібно підготувати батьків.

Наступного разу коханий не вийшов на відеозв’язок, як домовлялися. Людмила навіть трохи зраділа, бо вона так ще й не наважилася говорити з мамою на тему зміни релігії. І була не готова, не мала відповіді на запитання, яке їй поставив Арслан.

Він перестав писати у Фейсбук. Людмила не розуміла, що коїться. Вона не спілкувалася з коханим і не говорила з батьками. Життя наче зупинилося. Їй здавалося, що з неї вийняли душу і вона живе, як зомбі – їсть, п’є, не відчуваючи ні смаку, ні запаху.

Робота не відволікала. А єдину коліжанку, з якою вона могла поділитися своїми переживаннями, Людмила відштовхнула півроку тому, і вони весь цей час не спілкувалися.

І ось за день  до призначеного часу розписки Арслан зателефонував і сказав, що завтра прилітає. Людмила так розхвилювалася і розчулилася, що розридалася в слухавку і єдине, що сказала: «Гаразд, коханий, зустрінемося о третій в Палаці. Не забуть взяти паспорт.

Людмила почала перебирати гардероб, шукаючи саме ту сукню, в якій вона завтра зустріне коханого. «Він кохає мене, – думала Людмила. – Врешті-решт, можливо я не змушена буду робити це, міняти релігію, адже він нічого не сказав цього разу. Ну, от і я не буду бігти поперед поїзда, – загойдувала неспокій думками.

−Мамо, − не втрималася Людмила. – Мені потелефонував Арслан. Він завтра прилітає і ми розписуємося. Мамусю, він мене кохає, − тільки й змогла видихнути,  переповнена емоціями, Людмила.

Людмила з батьками приїхали у загс завчасно. Мама була дуже схвильована – уже двічі пила валер’янку, тато припалював одна за одною цигарку і також нервувався. Людмила, втупивши погляд у вхідні двері палацу, стояла поряд з батьками. В руках у неї був маленьким букетик незабудок, який вона намірилася пришпелити молодому на лацкан піджака.

Арслан зайшов легкою ходою у вестибюль. Окинув зал проникливим поглядом і побачив Людмилу. Дівчина помахала йому рукою.

−Знайомся, – сказала тремтячим голосом, − це мої мама і батько.

Вони пройшли в кімнату очікування. І в цю мить мама дістала з сумочки ікону Пресвятої Трійці.

−Мамо, що це ти, для чого?

−Як же, без благословення не можна. Хоч ми, твої батьки, поблагословимо.

Арслан нічого не сказавши, розвернувся на підборах і вибіг із загсу.