Бути похороненим у сімейному склепі, де спочивають батьки, було останньою волею Романа Віктюка.
Режисер серцем завжди був у Львові, де народився, де ходив у школу, де мав багато друзів і ніколи з ними не поривав. Його так і сприймали, як радянського, українського і російського режисера.
Маючи уже свій театр в Москві і гастролюючи світом, Віктюк завжди погоджувався на пропозиції поставити спектакль в Україні. Його приїзд завжди був подією і теплою зустріччю друзів – не має значення: шкільних, по акторському цеху, адже перша професія Романа була актор, яку він також розпочав у одному з львівських театрів.
Режисер підтримав Помаранчеву революцію в Україні.
Він із захопленням ділився враженнями про те, що до подій 2004 року, будучи в Америці, коли казав, що є українцем, то на це не було реакції. Однак, після подій на Майдані при згадці про Україну весь зал встав. Це його хвилювало і, в деякій мірі, його охоплювало почуття гордості. Бо він відчував свою приналежність до української нації.
У 2014 році він також не змовчав щодо подій на Донбасі: «Якщо ви не відчуваєте себе громадянами України, − звернувся він до мешканців Донбасу, − то залиште її в спокої. Як ще точніше можна висловити свою позицію?
Втім, метр сцени неодноразово стверджував, що він «громадянин світу». Думається, таке твердження також не було підсвідомою відповіддю на те, що у світі його сприймали як росіянина.
Подібно Ейнштейну, для якого домом була наука, Віктюк вважав своїм домом сцену.
Мій дім – це там, де театральні дошки. Коли виходиш на них, не має значення – це Росія, Канада, Америка, Україна, Англія … Дайте мені три дощечки, і мені добре, там вже можна грати спектакль. Там старт твоєї душі для польоту в вічність”, – казав він колись про сенс свого життя і творчості.
Фігурально виражатися, як і жити, майстер умів.