Ця жінка з 10-річною дівчинкою наче спеціально з’являлася на моєму шляху – то перетнемося на паркових мощених доріжках, то на один дитячий майданчик зайдемо з дітками. Зрештою, за кілька днів уже почали вітатися. Так й познайомилися.
Коли я запитала як звати внучку, Наталя знітилася, а потім спокійно відповіла, що дочку звати Людмила.
На мою емоційну реакцію, додала: «Дівчинка всиновлена». Згодом вона розповіла дивовижну історію.
ЛюдмилаГуляючи одного травневого раннього ранку у парку, наткнулася на доволі великий світлий пакунок, що лежав під кущем. Спочатку хотіла оминути, але природна допитливість перемогла і вона підійшла подивитися, що за пакунок.
Це був шматок грубої ватної ковдри, перемотаний подертими капроновими колготами. Наталя візуально оцінила знахідку і логіка їй відразу підказала, що може бути так загорнене.
Серце в жінки від хвилювання вискакувало з грудей, але з пакунку не доносилося ніяких ознак життя. Коли Наталя наважилася відгорнути кут ковдри, то побачила маленьке личко із заплющеними очима. Вона каже, що до цього часу не може зрозуміти, що її заставило взяти дитину на руки, адже була дуже налякана, можливо материнський інстинкт…
Дитина не відреагувала, але виглядала живою. Наталя відразу ж помчала зі знахідкою у першу найближчу лікарню.
Попередній огляд показав, що дівчинка жива, тільки дуже обезводнена. Її відігріли і збиралися відправити у перинатальний центр, де було Вікно життя і де знали, що з такими дітками робити.
Наталя попросилася поїхати з дівчинкою, бо мусіла переконатися, що з нею все гаразд.
Насправді, як вона зізналася, у її душі зародилося величезне почуття ніжності до цієї дівчинки. Наталя відчула, що вони потрібні одна одній.
Справа у тому, що Наталя кілька років тому овдовіла – у чоловіка був рак легень. Дочка жила в іншому місті і зрідка навідувалася. Жінка була дуже одинокою – власних внуків не передбачалося, бо дочка була націлена на кар’єру.
Отож, коли дівчинку у лікарні виходили і органи опіки забрали у батьків, які виявилися наркоманами – вони просто того вечора Людочку загубили, то призначили її в дім малютки. Весь цей час Наталя не відпускала дівчинку з поля зору. І з кожним разом вона все більше й більше утверджувалася в думці, що хоче усиновити її.
Наталя потелефонувала дочці, щоб повідомити про своє рішення. Ні, вона не просила поради, її цікавило тільки одне питання: чи погодиться дочка виховувати Людочку, якщо, не дай Бог, щось трапиться з нею.
Дочка не відповіла нічого, але попросила зачекати її приїзду, щоб вони все обсудили разом.
Насправді довелося чекати недовго, вже через два дні дочка Наталі приїхала.
Вони довго говорили, плакали і зізнавалися одне одному у любові. Дочка признала і покаялася у тому, що мало приділяє уваги їй, але просила зрозуміти і її. Закінчилося усе тим, що Олена обняла маму і сказала: «Якщо ти відчуваєш, що маєш це зробити і головне – якщо ти будеш від цього щасливіша, то усиновляй».
Наступного дня Олена поїхала, а Наталя розпочала процедуру усиновлення. Це було не швидко і непросто – на той час мала 51 рік. Але їй це вдалося.
І, ось ще що цікаво, приклад мами спонукав задуматися й Олену про дітей. Вона стала частіше приїжджати і дуже тепло ставилася до Людочки. А через два роки, після того як у їхньому житті з’явилося це ангелятко, народила й власну донечку. Тепер дівчатка зустрічаються, як сестрички.