Чому ми страждаємо, якщо Бог нас любить? Звідки походять наші страждання? Яке завдання Церки у справі зцілення наших душ? Про це говорить Вікторія Райчинець, керівник благодійного фонду “Надія від серця до серця», координатор програми «Зцілення душевних ран в Україні»

Незалежно від того чи є людина практикуючим християнином, тобто ходить вона у церкву, чи ні, потрапляючи у ситуацію, коли змушена переживати душевний біль, вона завжди шукає у цьому духовний контекст.  Одна частина людства, як правило, звинувачує у своїх бідах і невдачах диявола, інша ж навпаки – бачить у цьому кару Божу.

Якщо проаналізувати біблійний погляд на цю проблему, то існує три джерела страждань. Перше – це дійсно дія диявола. Тому що він воює за кожну людську душу і прагне, щоб ми жили в неспокої. Друге таке джерело – це безпосередньо гріх. У Біблії сказано, що через одну людину в нас увійшов гріх. Це означає, що гріх існує незалежно від нас, він просто є. Зокрема, у Псалмі 50 говориться «у гріху я народився і в гріхах зачала мене мати моя». Тому ми маємо завжди пам’ятати, що кожної миті можемо вчинити щось неприємне для Бога. І третє – це вибір самої людини, – страждання як наслідок неправильного вчинку людини.

Зауважте, що Біблія не називає джерелом наших страждань Бога. Бог в жодному випадку не може бути злом. Від Бога маємо лише любов і милосердя.

Душевна рана – це так само, як фізична, тільки невидима. Якщо її не лікувати, то вона буде нам дошкуляти, буде гноїтися, але без видимих і явних ознак, як фізична.

Потрібно розуміти, що рани душевні треба також лікувати. Бо часто, особливо у християн, можна спостерігати такий хибний оптимізм, а може і браваду, мовляв, у нас все о’кей, нас ніщо не зламає, Бог нас любить Але небезпека у тому, що ми можемо не помічати симптоми душевної хвороби або їх пригнічувати. Тому до болю душевного, душевних зранень потрібно ставитися навіть уважніше.

Адже, як зазвичай трапляється, коли людина пережила якийсь негативний досвід, результатом якого став душевний біль, вона не хоче, щоб це помічали інші, з різних причин, – можливо, також уже був досвід, коли комусь відкрилася, а її не зрозуміли або осудили. І тоді людина ховається за масками благополуччя: одягає на лице посмішку, в голосі з’являється відповідна інтонація, її поведінка стає дещо визиваючою або, навпаки,  людина замикається у собі. У дітей це часто проявляється у агресії. Дорослі часто озлоблюються і звинувачують в усіх своїх бідах Бога (чому Бог таке допустив?) або вони звинувачують лікарів, співробітників, друзів – всі навколо у чомусь винні. А хтось навпаки хоче, щоб його усі шкодували і усім розповідає про свої проблеми і тоді сам стає проблемою, особливо для близьких і рідних, бо вимагає хоче до себе уваги.

З душевним болем, як і з фізичним, потрібно іти до спеціаліста. Найкраще, що можна порадити – це зробити гарний іспит сумління і піти до сповіді. І, якщо людина в чомусь заплуталася і не бачить своєї проблеми, то досвідчений священник відразу спрямує її на правильний шлях.

Але дуже часто буває так, що людина не має звички часто іти до сповіді і шукає контакт з кимсь із людей. У цьому випадку маємо проявити наше християнське служіння у тому, що просто її прийняти, вислухати, навіть без рекомендацій і порад, просто вислухати. Можливо, у часі слухання обережно задати якісь запитання, які допоможуть людині у цю конкретну хвилину зрозуміти свої емоції, свій душевний стан. І, якщо є таке вміння, то постаратися допомогти, не нашкодивши. Як у лікарів, головне – не нашкодити: можна болячку відкрити скальпелем, зробивши боляче, а можна інакше – прикласти примочку з якоюсь маззю або лікувальною травою. Головне, за прикладом нашого Господа,  проявити милосердя і любов.

Важливо усвідомити, що духовні випробування нам даються для нашого духовного зростання, а, отже, якщо ми оберемо правильний напрямок – пошукаємо проблему у собі, то рано чи пізно все, що нам вдалося пережити, вилиється у наше благо.

На жаль, мусимо констатувати, що за статистикою, кожен четвертий, дорослий мешканець в Україні,  не може сам дати собі раду з подоланням різних посттравматичних синдромів і тоді, безперечно, має звернутися за  допомогою до психотерапевта, а може й психіатра.