Алла Пугачова якось розповіла, що в дитинстві відчувала деякі труднощі у спілкуванні з однолітками:
“З дитинства я була закомплексована і соромлива – типовий інтроверт. Спілкування завжди давалося з великими труднощами. Те, що у мене було прізвисько Дикунка, я вже говорила. Мені ніколи, чесно кажучи, було спілкуватися, я завжди займалася то музикою, то ще чимось. Завжди змушували вчитися. Один місяць в році дозволяли відпочивати. А я не знала як. І для того щоб подолати себе, я йшла в компанію хлопців і казала собі: “Ти головна, ти крута”
Примадонна завжди стверджувала, що її не цікавить слава:
“Вони якось в мені відчували, люди, що я не дуже за все це тримаюся. А це єдине, що підкуповує. Я завжди розуміла, що якщо не зможу співати, або мені заборонять, або я всім набридну і на мене перестануть ходити, – я завжди зможу стати жінкою, яка не співає. Я музику складаю в принципі непогано. Я вірші пишу пісенні, досить пристойно”
Свої наряди Пугачова завжди відстоювала:
“Якби я на кожному етапі відповідала вашим смакам, мене б … я не існувала б взагалі! Балахон придумав Зайцев, людина зовсім не без смаку, як до нього не стався, – і в цьому балахоні я стала, вибачте, іконою стилю. Хоча в газетах мене називали королевою “плебеїв” і “мішком з кудлатою головою”. За волосся мені діставалося окремо, хоча демонструвала я їх зовсім не тому, що просто пишалася волоссям, – вони потрібні були для сценічного іміджу, але хто ж тоді вимовляв слово “імідж” ?”
Артистка стосовно зарозумілості:
“Люди іноді вважають мене зарозумілою, не розуміють, що все це – від сором’язливості. У мене були періоди, коли я зовсім себе не любила. Потім зрозуміла: коли ти себе любиш, тоді і тебе люблять. Я взагалі заряджаюсь від любові – до себе, до чоловіків, до Христини, до онуків, до глядачів”
Про свою здатність дивуватися:
“Чи може мене ще щось здивувати? Звичайно, причому найпростіше: квітка, суниця, човен, яка пливе в негоду, а в ній рибалка. Я бачу картини, як споглядач. Цього раніше не було, я просто не замислювалася. Це свій стан я називаю “буйний спокій”. Коли є внутрішній спокій від досягнутого і паралельно – повна відсутність злості від недосягнутого, коли до провалів ставишся як до успіху, а до успіху – як до чогось нормального. І життя при цьому сприймаєш як даність. Іноді відчуваю, що від мене вже просто нічого не залежить, а іноді навпаки – залежить. Це найбільше чудо”