Інна Мірошниченко – фантастична українська жінка, яка взяла на себе сміливість не лише народити двох дітей, а й усиновити ще двох малюків, які залишилися без батьківського тепла. Зараз, бачачи все, що Інна транслює у соцмережах та різноманітних публічних заходах, важко повірити, що колись вона зовсім не хотіла бути мамою.
Мірошниченко стала гостею подкасту Марини Арістової “Думка дня” та розповіла, як взагалі так сталося, що Інна та Тімур тепер – батьки чотирьох.
Коли вони тільки починали будувати стосунки та свою сім’ю, про усиновлення мови не вели. Як каже адвокатка, вони і про дітей особливо не говорили:
Щодо дітей: я їх не хотіла. Категорично. Я себе позиціонувала як чайлдфрі. Я не думала про дітей взагалі. Якось так склалося, що поступово чоловік мене умовно розпакував. Він одразу казав, з перших місяців стосунків – не якщо, а коли в нас будуть діти, їх буде багато і так далі. Мені не подобаються голослівні чоловіки, коли просто щось кажуть, аби заговорити зуби, і це дуже красиво звучить, бо це для тебе означає, що він бачить тебе супутницею свого життя. Але воно все одно діє на підсвідомість. Він це каже раз, два, три, в абсолютно ствердній формі. Як би ти хотіла чи не хотіла. Тут питання не в тому, що я не хотіла дітей. Тут питання в тому, що коли чоловік дорослий, який прожив уже частину життя і знає, чого хоче, він каже тобі, що з усіх, кого я бачив, я знав, я обрав тебе, я відчув, що готовий з тобою мати оту найбільшу відповідальність, що називається – народити дітей. І ти ніби й не хочеш дітей, але це дуже приємно, це найбільше визнання, яке для мене може бути від чоловіка. Це не просто – ти красива, ти успішна, я тебе кохаю, а – я готовий вписатися з тобою на пожиттєву авантюру, ось так для мене це звучить. І я на неї вписалася.
Також Інна Мірошниченко розповіла, що саме під час першої вагітності до неї прийшло усвідомлення, що насправді вона все ж таки не чайлдфрі в прямому сенсі цього слова, тобто коли це свідомий вибір, який часто робиться заради особистої свободи і контролю над власним життям:
Наша перша вагітність не закінчилася народженням дитини, і вона була авантюрна. Він захотів дітей, я думаю – Боже, я так його люблю, я подарую йому дитину. В мене не вийшло її подарувати, але в процесі відчуття себе майбутньою мамою я зрозуміла, що я чайлдфрі виключно через свої страхи мати дітей, а не через те, що дійсно їх не хочу. Ті кілька місяців дали мені змогу розібратися в своїх почуттях і потім вже максимально свідомо підійти до цього. Мені здавалося, що я така маленька, незріла, у мене все життя попереду, а мені вже 30 років було, тому в принципі можна було починати. І так почалося наше щасливе спільне батьківство, бо з тих пір пройшло 7 років, а в нас вже четверо дітей. Поки, звичайно, зупиняємося, але ніхто не знає, як буде далі.
